Поширеність неокорпоратизму в демократичних країнах Заходу

Термін «корпорація» (від лат. сorpus – тіло) виник у середньовіччі. Корпорація у XIV-XV століттях була станово-професійною організацією цехо­вого типу, що захищала інтереси своїх членів. Належність індивідів до корпорації впливала на можливості їхньої професійної діяльності, а також захищала їхні соціальні інтереси. Поза межами корпорації соціальне життя індивідів було неможливим.

Відродження корпоративної діяльності в індустріальну епоху відомий по­літолог Ф. Шмітер пов'язує з папською енциклікою Rerum Novamm 1891 p. та поширенням у попередні 20 років у країнах Центральної Європи системи промислових, торговельних та аграрних палат. Після Першої світової війни корпоратизм виник в етатистському вигляді corporazioni в Італії, а потім – у подібних формах у Португалії, Іспанії, Бразилії, вішистській Франції. За тоталітарних режимів корпоратизм мав державний характер.

Корпорація – це інституалізована замкнена група, що монопольно розпоряджається своїми ресурсами, виконує певні господарчі, адміністративні, воєнні та політичні функції, а водночас, відстоює і захищає специфічні ко­лективні інтереси своїх членів. Корпорація – досить ієрархізована структу­ра, у якій реальна влада належить вузькому колу елітних груп, а внутрішні корпоративні відносини будуються на засадах лояльності та особистої відда­ності рядових членів верхівці корпорації. Система представництва інтересів, що базується на корпоративних принципах, і є корпоратизмом.

Ф. Шміттер визначає сучасний корпоратизм як обмежену кількість примусових, ієрархічно ранжованих і функціонально диференційованих груп інтересів, які монополізують представництво відповідних сфер суспільного життя за підтримки держави в обмін на її участь у підборі ліде­рів та призначенні керівного складу цих груп, а також у формуванні їхніх вимог.

До специфічних рис корпоратизму відносять:

- участь організацій, що є виразниками певних групових інтересів, у полі­тичному житті;

- зростання впливу фахових представників групових інтересів на шкоду ролі пересічних членів;



- привілейоване становище деяких асоціацій та їх широкі можливості впливу на прийняття рішень;

- заміна конкуренції інтересів їх монополією в певних сферах, на які поширюються корпоративні відносини.

У XX ст. корпоратизм проявився у декількох основних моделях, що зале­жали від характеру політичного режиму. Демократичним режимам прита­манний ліберальний корпоратизм або неокорпоратизм, авторітарним та то­талітарним – державний. Крім того, кожна країна мала свій специфічний підвид корпоратизму. Фашистський корпоратизм відрізнявся від нацистського, сталінський від маоїстського.

Неокорпоратизм – це демократична система представництва й узгодження інтересів різноманітних фірм, асоціацій і організацій; система узгодження інтересів трьох партнерів – держави, підприємців і профспі­лок; тактика певного примусу з боку держави щодо інших учасників пе­реговорів, у процесі яких визначаються цінності та пріоритети, пов'язані із загальнонаціональними інтересами; система міжкорпоративної взає­модії, члени якої несуть один перед одним обов'язки щодо виконання взаємних угод.

Найрозвинутіший неокорпоратизм у країнах із сильними соціал-демократичними традиціями, культурною та мовною гомогенністю.

Найбільш корпоративні менш корпоративні наявні деякі риси корпоратизму найменш корпоративні
Австрія Норвегія Франція Канада
Данія Швеція Італія Велика Британія
Швейцарія Нідерланди Сполучені Штати Америки
Німеччина
Фінляндія
Бельгія
Ірландія

Принципами корпоратизму є: пропорційне представництво усіх зацікавлених сторін у спільних комітетах, комісіях, постійність їх статусу, прийнят­тя рішень на основі консенсусу, монопольне представництво інтересів пев­них асоціацій у деяких сферах тощо. Вони не співпадають із засадами плю­ралістичної демократії (такими, як рівність, конкурентність), але дещо біль­ше узгоджуються з механізмами консенсусної демократії, яка втілена в полі­тичних системах Австрії, Бельгії та Швейцарії.

Використання неокорпоратистської моделі відносин держави та груп інтересів поширюється, в основному, на відносини з представниками праці та капіталу, і є засобом для налагодження між ними стосунків соціального партнерства. Отже, воно має свої межі і не знищує конкурентної боротьби під час виборчих кампаній. В інших сферах громадського життя існують вільні, автономні групи та організації. Тому мова йде про поєднання корпоратизму з плюралізмом, яке є відображенням існуючого в сучасних суспільствах по­єднання ринку та регулятивної функції держави. Неокорпоратизм може та­кож розглядатись як спроба втілити у життя принципи демократії та захисту інтересів громадян.

Головними перевагами корпоративістської моделі групової політики є:

- запобігання виникненню соціальних конфліктів між працею і капіталом;

- високий ступінь поінформованості сторін щодо своїх потреб;

- створення ефективних механізмів прийняття рішень, що враховують інтереси усіх учасників відносин, поглиблення взаєморозуміння й співробітництва між ними;

- підвищення передбачуваності державної політики та зниження вірогідності помилок у прийнятті рішень.

Корпоратизм як певна система представництва суспільних інтересів підвищує керованість суспільними процесами, збалансованість бюджету, ефективність фінансової системи, знижує рівень безробіття та протестні настрої, стримує непропорційність політичного впливу нечисельних груп із велики­ми ресурсами, стабілізує політичні еліти і соціальний порядок.

Водночас, постійна робота з представниками державних структур іноді вимагає від керівників груп інтересів термінової реакції на вимоги уряду, прийняття компромісних рішень, що виключає можливості консультацій з масами. Самостійність рішень також вимагає високого рівня організаційної централізації та дисципліни, а також автономії керівників, що значно зни­жує контроль із боку рядових членів організації. У цьому випадку їх функція зводиться до підтримки вже прийнятих рішень. Специфіка функціонування такої системи представництва інтересів суспільства має й певні вади.

Головними вадами корпоратизму є:

- монополізація функції представництва інтересів у певних сферах найбільшими та найвпливовішими організаціями;

- стримування конкуренції у цих сферах та консерватизм у їх розвитку;

- деяке зниження самостійності в діяльності уряду;

- обмеження можливості прийняття альтернативних рішень;

- певна олігархізація та бюрократизація державного апарату;

- зниження активності рядових членів організацій щодо захисту своїх гру­пових інтересів.

Слід, проте, враховувати, що співвідношення переваг та недоліків корпоратизму значною мірою залежить від активності членів захисних груп інте­ресів, від культури населення і політичних еліт, від історичних та інших фак­торів. Загалом корпоратизм у тих чи інших формах має широке розповсюд­ження у сучасному світі. На думку Ф. Шміттера, під впливом неокорпоративістської практики відбувається трансформація сучасних демократій, з'яв­ляються нові явища й тенденції в їх розвитку. Зокрема, поряд з індивідами, громадянські функції починають виконувати організації, кожна з яких вис­тупає як окрема дійова особа політичного процесу. Як наслідок, «демокра­тія стає усе більш пов'язаною з «інтересами», усе більш «організованою» й усе більш «непрямою».

Патронажно-клієнтельні стосунки як спосіб захисту інтересів у демократично нерозвинених країнах. Твердження про те, що індивіди висловлюють і захищають свої інтереси через спеціально створені для цього групи, правильне лише стосовно структурованих у соціальному відношенні суспільствах, у яких існують ліберальні свободи та політично-правова рівність (а соціально-економічна нерівність не поляризує суспільство на два протилежні табори), де індивідуальні права захищені конституцією й законами, які діють. Якщо ж ці умови не витрима­ні, то значного поширення, а інколи й домінування, набуває інша модель за­хисту інтересів – патронажно-клієнтельна.

Патронажно-клієнтельні стосунки базуються на обміні благами між суб'єктами з неоднаковими суспільним статусом і силою впливу: сильний, або патрон, пропонує захист (протекцію) і доступ до дефіцитних ресурсів (земля, робочі місця, квартири в колишньому СРСР) клієнтові; клієнт, у свою чергу, надає підтримку чи послуги патронові (робота, виборчі голоси). Такі стосунки стійко тримаються в організаціях на зразок мафії, і вперше бу­ли описані дослідниками середземноморських країн, де мафії – вкорінене явище.

У патріархальному суспільстві клієнтелізм пронизує усі відносини між ін­дивідами та спільнотами, спільнотами та державою і є нормою суспільного життя. З розвитком капіталістичних відносин він поступово переміщується в периферійні сфери суспільства і перестає відігравати вирішальну роль у стосунках між людьми. Проте й тепер патронажно-клієнтельні стосунки властиві багатьом суспільним системам по всій планеті: від країн третього світу, де партійними босами часто є лендлорди або вожді племен, що отримують голоси підлеглого селянства в обмін на певні блага від центрального уряду, до місцевих «партійних машин» деяких американських міст.

Однак в країнах навздогінного розвитку, де тривалий час панували бідність й правова незахищеність значних верств суспільства, патронажно-клі­єнтельні стосунки розповсюджені найбільше, набуваючи подекуди значен­ня системоутворюючого чинника. Це стосується, зокрема, Італії, країн Ла­тинської Америки та Далекого Сходу. В Італії головною причиною того, що клієнтелізм, який був домінуючою формою традиційних стосунків на півдні країни, згодом поширився на всю політичну систему, було утвердження «напівконституційного режиму», за якого суди, у тому числі й конституцій­ний, залежать від політиків. Не маючи гарантованого захисту своїх прав, пересічний громадянин звертається по до­помогу до сильнішого «патрона». У східних країнах у ролі патрона часто вис­тупає державний апарат з міцними адміністративними ресурсами розподілу. Як наслідок, тут значно зростає бюрократична корупція.

Сутність цього явища можна виразити через такі риси: нерівність суб'єктів у доступі до ресурсів; патронаж як спосіб захисту окремого індивіда (що перетворюється, таким чином, на клієнта); наявність особистих зобов'язань або общинної солідарності між патроном і клієнтом; боротьба патрона за контроль над політичними і економічними ресурсами з використанням неправових засобів зміцнення його впливу (корупція); партикуляризм інтересів, ігнорування проблем суспільства як цілого; наявність та впливовість прихованих груп інтересів; систематичне порушення громадянських прав та протидія впровадженню відносин громадянського суспільства.

Попри значні відмінності у формах клієнтелізму, усі патронажно-клієнтельні системи мають одні й ті ж підстави виникнення. Вони виростають в ієрархічних суспільствах, де конкуренція індивідів існує тільки в межах пев­ного рівня ієрархії і не поширюється на відносини між цими рівнями, де со­ціальна нерівність та залежність глибокі і непорушні. За таких умов для нижчих верств краще перебувати в залежності від місцевого чиновника, по­літика, або власника землі чи підприємства, ніж боротися проти них без на­дії на успіх. Сприятливий ґрунт для клієнтелізму створюють різні типи тра­диційної общинної солідарності: етнічної, конфесійної, родо-племінної. У перехідних суспільствах, де зберігаються старі форми залежності, зростає бідність, а люди втрачають надію на подолання всесилля чиновників, патронажно-клієнтельні стосунки не лише зберігаються, а й набувають щораз більшого розповсюдження.

Зокрема, в умовах посткомуністичної України стійка система патронажно-клієнтельних зв'язків і обміну складає загрозу утвердженню громадян­ської культури та демократії. Вияви клієнтелізму зустрічаються не лише у сфері стосунків представників еліти з народом, але й у характері відносин між найвищими посадовими особами в державі, у способі формування та ді­яльності великої частини партій. Патронажно-клієнтельні партії зі своїми опікунами — «олігархами», протидіють незалежності виборців, формуванню конкурентних механізмів захисту інтересів. Вони є провідниками партикулярних, егоїстичних, відірваних від суспільних потреб інтересів.

Переходячи на рівень культури, менталітету і закріплюючись тут у вигля­ді загальноприйнятних моделей поведінки, патронажно-клієнтельні стосун­ки стають одним із найважливіших гальмівних механізмів щодо утверджен­ня плюралістичної моделі захисту інтересів, яка найбільше відповідає зав­данням консолідації демократії, а також спотворює корпоративістські сто­сунки між працею, капіталом та державою, надаючи їм нерівноправного ха­рактеру.


6863974829755869.html
6864002251392437.html
    PR.RU™