Тема 9. Міжнародні відносини

План:

1. Міжнародна політика.

2. Основні течії і теорії міжнародних відносин.

3. Україна на міжнародній арені.

Міжнародна політика.

Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп – націй, держав, союзів та ін., формується разом з виникненням і розвитком названих груп. Уже в ранніх рабовласницьких державах існували військово-політичні відносини. Головними їх регуляторами були звичаї й традиції, а пов’язані вони були переважно з війнами, протиборством. У стародавньому світі виникли релігійно-політичні об’єднання держав – амфіктінонії (наприклад, дельфійська, делоська), учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна, підтримання миру. За середньовіччя війни та протиборство залишалися головними елементами міжнародної політики, а феодальне міжнародне право визначало війну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті часи зародилась і поширилась практика укладання міждержавних угод: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню договорами та угодами. У практику впроваджувалися валютні операції, укладалися консульські угоди.

Поширенню міжнародних відносин у сучасному їх розумінні значною мірою сприяли буржуазні революції ХVIII ст. Розвиток машинного виробництва, використання найманої робочої сили поступово спричинили до утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розквітові міжнародної торгівлі, виникненню мережі економічних, технічних та інших зв’язків, вдосконаленню засобів комунікацій. У ХІХ ст. вже укладалися чисельні міждержавні угоди з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування тощо, виникли перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Було проголошено та втілено в життя принципи вільного судноплавства у міжнародних ріках (Рейн, Дунай та ін.). Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок. Проте й тоді практика міжнародних відносин, попри проголошення демократичних принципів (свободи, рівності, суверенітету), відзначалася боротьбою за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. Задоволення інтересів держав через війни залишалося нормою міжнародного права й навіть закріплювалося в низці міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 років визнав законність колективних інтервенцій щодо захисту монархічних порядків у Європі та існуючих кордонів. З цією метою у 1815 році було створено Священний союз у складі Австрії, Прусії та Росії, до якого згодом приєдналися Франція та інші європейські держави. Застосування воєнної сили розглядалося як правовий засіб вирішення суперечок між державами аж до середини ХХ ст. Анексії (загарбання чужих земель внаслідок воєн) і контрибуції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вважалися правовим засобом нарощування території та державного збагачення.

Лише у другій половині ХХ ст. з огляду на жахливі наслідки ІІ світової війни і перед загрозою термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, які відчутно впливали на світову політику, теоретики міжнародних відносин дійшли висновку щодо згубності використання воєнних засобів розв’язання конфліктів. Неухильно формується розуміння того, що в сучасному світі застосування сили неминуче тягне за собою загибель усього людства. Набуває визнання велика гуманістична ідея про природні та невід’ємні права людини, насамперед право на життя. Починаючи з 50-х років ХХ ст.. формується розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики, яку належить здійснювати політичними дипломатичними засобами.

Міжнародні організації виникли в середині ХІХ ст., і до кінця століття їхня діяльність досягла рівня, який дав підстави говорити про них як про важливі центри міжнародного життя. Першими діючими міжнародними організаціями були організації неполітичного характеру. Першу політичну постійно діючу міжнародну організацію було створено в 1919 році – Ліга Націй. Її статут, розроблений на Паризькій мирній конференції, став компонентом Версальського мирного договору 1919 р. Офіційною метою Ліги Націй, яка діяла до 1946 року, було підтримання міжнародного миру та безпеки.

Важливим етапом в історії міжнародних організацій було утворення Організації Об’єднаних Націй. У червні 1945 р. на конференції у Сан-Франциско було підписано Статут ООН – політичної універсальної організації з підтримання міжнародного миру та безпеки, заснованої на принципі колективної безпеки. Україна, яка з-поміж перших держав підписала статут ООН, упродовж усього терміну існування цієї організації бере активну участь у її діяльності. Нині Україна задіяна у військових операціях із підтримання миру. Сумлінно виконують свої обов’язки також українські цивільні поліцейські спостерігачі. Українські делегації наполегливо працюють у комітетах та на пленарних засідання Генеральної Асамблеї ООН, головою якої у 1997 р. було обрано Міністра закордонних справ України Г.Удовиченка.

Одночасно з ООН було утворено міжнародні організації, що одержали назву спеціалізованих установ, пов’язаних з ООН спеціальними угодами. Це продовольча й сільськогосподарська організації ООН (ФАО), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоровґя (ВООЗ) та ін. Продовжували існувати давні та виникали нові регіональні організації з підтримання миру та безпеки: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), Організація Центрального договору (СЕНТО) та ін.

2. Основні течії у теорії міжнародних відносин.

В теорії міжнародних відносин здавна конкурують дві течії. У працях представників однієї з них («реалістів» та їх наступників – «неореалістів»), війна є невідворотним злом, яке походить, за різними версіями, чи то від людської природи, чи від прагнення держав до виживання, чи від міжнародної системи, що не гарантує безпеку для всіх, – отже підтримання миру є дуже важким завданням. Їхні опоненти («ідеалісти» та представники інших «ліберальних» течій) стверджують, що війна – наслідок прикрих непорозумінь, а природним станом людського суспільства є мир. Однак представники обох напрямів сходяться на тому, що війна є злом, якого треба уникати. У цьому зв'язку логічно було б очікувати створення такої системи міжнародного права, яка дозволяла б ефективно запобігати порушенням миру та посяганням на права держав та їхніх громадян.

Після закінчення «холодної війни» та, відповідно зменшення вірогідності розв'язання нової війни – у традиційному сенсі – між великими державами, на порядку денному знову постало амбітне завдання – забезпечити paix universaille (всесвітній мир). Такі спроби характерні для періодів після кожної зміни існуючого світоустрою й є своєрідною відповіддю на ці зміни («відгуком» на «виклик», за визначенням А.Тойнбі). Загальні принципи, на яких має базуватися подібна організація колективної безпеки, повинні бути такими: 1) встановлення правил міжнародної поведінки; 2) впровадження й захист цих правил; 3) легітимність акцій з впровадження та захисту цих правил, яка випливає з широкої міжнародної згоди; 4) здійснення таких акцій міжнародними коаліціями за рішенням легітимного міжнародного органу.

На думку відомого вченого А.Вендта, міжнародна інтеграція – таке зближення країн, при якому збройні конфлікти стали б неможливими. На першому етапі від «війни всіх проти всіх» країни переходять до встановлення певних правил поведінки й вчаться поважати суверенітет. Якщо мир зберігається протягом досить тривалого часу, інші сприймаються вже не як потенційні вороги, а як партнери. Така зміна сприйняття веде до другого етапу – поглиблення економічної інтеграції. Інтеграція вимагає інституційного втілення, й тому з часом відбувається перехід до третього етапу – створення легітимних наддержавних органів, що регулюють спільні інтереси. Однак для переходу з етапу на етап необхідне усвідомлення сторонами відсутності загрози з боку партнерів. Такий сценарій повністю реалізовано в межах лише однієї групи країн – Європейського Союзу. У цьому випадку необхідно зважати на унікальне поєднання факторів економічної інтеграції, політичного єднання в ім'я «захисту демократії» та протистояння загрозі зі Сходу, й усвідомлення присутності сторонньої сили – США – як гаранта військової безпеки під «ядерною парасолькою».

Прийняття практично усіма державами принципів Статуту ООН дозволило уникнути свавілля в судженнях щодо протиправності дій, застосування санкцій та визначення суб'єктів застосування цих заходів. Принаймні, визначено легітимну останню інстанцію винесення вердикту – Раду Безпеки ООН. Здавалося, можна говорити про досягнення першого рівня інтеграції – встановлення спільних для всіх правил гри. Проте залишилося головне – спосіб прийняття рішення. Збереження права вето лише за державами-переможницями у ІІ світовій війні (СРСР (Росією), США, Великобританія, Францією) та Китаєм на сьогодні вже не є актуальним. Чимало країн випереджають «п'ятірку» за рівнем економічного розвитку (Німеччина, Японія), демографічними показниками (Малайзія, Індонезія, Бразилія), навіть у володінні ядерною зброєю (Індія, Пакистан). Тоді як Великобританія та Франція, окрім володіння ядерною зброєю, нічим особливо не виділяються серед інших розвинених країн.

Надії на покращення взаємостосунків у міжнародній політиці пов'язуються з економічними змінами у сучасному світі. Так, на світовій арені все гучніше заявляють про себе транснаціональні корпорації (ТНК), дохід яких часто перевищує бюджети середніх країн. З іншого боку, згадувані вже процеси глобалізації призводять до зростаючої взаємозалежності держав, що зменшує можливості «національного егоїзму», а в деяких регіонах (Західна Європа, Північна Америка) можна говорити про створення наднаціональних квазідержавних утворень.

Світова економічна інтеграція ще не сягнула такого рівня, коли країни не можуть зашкодити іншим без невідворотної шкоди собі. Замість світового розподілу праці у міжнародній торгівлі головну роль відіграє конкуренція. Створення Світової організації торгівлі покликане насамперед цивілізувати правила гри на міжнародних ринках – правила доступу на внутрішні ринки країн. Однак жоден з документів ГАТТ/СОТ не забороняє країнам-членам захищати своїх виробників, сприяючи їм на внутрішніх ринках чи підтримуючи їх (економічно чи політично) на ринках зовнішніх.

Отже, якщо розвинені країни «першого» світу не здатні на збройний конфлікт між собою, бо пов'язані економічними інтересами та розподілом праці, у всесвітньому масштабі фактори економічної раціональності можуть призвести швидше до падіння взаємної довіри, ніж до її зростання. Лише після того, як країни третього та колишнього другого («комуністичного») світів сягнуть рівня економічного розвитку, порівнянного з країнами першого світу, буде можлива економічна інтеграція без побоювань «закріпачення» слабких сильнішими.

Такі реалії сучасного світу надихнули представників шкіл «реалізму». Мовляв, закони міжнародного життя не змінюються протягом тисячоліть, і основним залишається homo homini lupus est (людина людині – вовк). Різні спроби цивілізувати анархічну за своєю природою міжнародну систему (держави-бо формально рівні й не визнають нічиєї зверхності) мають лише тимчасовий успіх – допоки якась держава не буде достатньо сильною, аби з ними не рахуватись. Війни виникають тоді, коли ніщо вже не в змозі їм запобігти. У площині традиційного для «реалістів» протиставлення внутрішньодержавної (ієрархічної, на основі забезпечуваного державним примусом права) і міждержавної (анархічної, у жорстокому «природному стані» за версією Т.Гоббса) систем сила фактично виступає як єдина реальна основа правопорядку.

3. Україна на міжнародній арені.

Незважаючи на складне, інколи несприятливе зовнішнє та кризове внутрішнє становище, Україні вдалося забезпечити суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність кордонів, здійснювати захист своїх громадян, юридичних осіб, їх майна та інтересів. У цілому забезпечено зовнішньополітичну підтримку внутрішнім економічним та демократичним перетворенням. Зросла впливовість України на міжнародній арені, у т.ч. на регіональному й глобальному рівнях, її авторитет як важливої держави в Центрально-Східній Європі (ЦСЄ), важливого партнера в європейських та трансатлантичних структурах та основних міжнародних організаціях. Порівняно з попередніми роками зовнішня політика набула більшої послідовності, цілеспрямованості, професійності.

Найважливішими здобутками України у сфері міжнародного життя, які мають стратегічне значення з точки зору зовнішньополітичних інтересів, можна вважати, зокрема, такі:

– реалізація проголошеного в Декларації про державний суверенітет наміру України набути без'ядерного статусу. Позбувшись ядерного арсеналу й ставши з 1 червня 1996 року без'ядерною, вона зробила безпрецедентний внесок у зменшення глобальної ядерної загрози, продемонструвала світові миролюбність, послідовність й передбачуваність своєї політики. Згодом Україна приєдналася до Договору про всеохоплюючу заборону ядерних випробувань. Відтак, було відкрито можливості для прискореної інтеграції нашої держави у світові політичні та економічні структури, а також залучення міжнародної допомоги та інвестицій;

– кардинальне зміцнення національної безпеки на західному напрямку. Його досягнуто завдяки: успішному просуванню ініціативи України щодо нерозміщення ядерної зброї в ЦСЄ, що знайшло відображення у заяві НАТО про відсутність «планів, намірів і причин» її розміщення в країнах-кандидатах до прийому в НАТО; активній участі України у програмі «Партнерство заради миру»; ухваленню спільних політичних документів з ЄС;

– виведення на рівень стратегічного партнерства українсько-американських відносин, розвиток двостороннього спiвробiтництва, насамперед у сферах полiтики, безпеки, економiки, торгiвлi та iнвестицiй;

– посилення активності України у відносинах з Росією. Погоджено документи щодо розподілу Чорноморського флоту та умов тимчасового перебування Чорноморського флоту Російської Федерації в Україні, проведено двосторонні засідання з питань делімітації кордону між Україною та Росією;

– забезпечення підтримки світовою спільнотою територіальної цілісності та непорушності кордонів України у зв'язку з намаганнями певних політичних сил Російської Федерації переглянути статус м.Севастополя, побудови дамби до коси Тузла тощо;

– ухвалення ЄС Плану дій щодо України та визнання за нею статусу країни з перехідною економікою, встановлення регулярного політичного діалогу керівництва ЄС з Україною з метою сприяння адаптації її економіки до європейських стандартів. Надання ЄС значної матеріальної допомоги Україні;

– участь України у врегулюванні ситуації в колишній Югославії. Підрозділи Збройних Сил України діяли у складi мiжнародних сил з виконання Мирної угоди по Боснії й Герцеговині на основi мандату ООН та пiд постiйним контролем Ради Безпеки ООН. Участь України стала не лише полiтичним фактором зміцнення її мiжнародного авторитету, вона сприяла також набуттю досвiду взаємодiї з вiйськовими пiдроздiлами iнших країн, зокрема, країн-учасниць НАТО, додатковому надходженню коштiв до вiйськового бюджету;

– приєднання України до Вассенаарських домовленостей як однієї з країн-засновниць. Прийняття до цього авторитетного клубу технологічно розвинених країн та найбільших експортерів зброї є визнанням науково-технічного та промислового потенціалу нашої держави, її впливу на формування міжнародної політики, спрямованої на зміцнення глобальної безпеки та запобігання неконтрольованій передачі озброєнь;

– отримання статусу спостерігача в Русі неприєднання, чим юридично оформлено якісно нові рамки співробітництва України з впливовим політико-економічним об'єднанням, до якого входять 113 держав світу та Нараді з взаємодії та міри довіри в Азії.

Україна займає активну позицію у двосторонньому українсько-румунському діалозі, який має на меті підготовку до підписання міждержавного політичного Договору. Проте, незважаючи на проведення багатьох раундів переговорів, позитивних результатів наразі не досягнуто. Досить мляво розвивалося торгово-економічне співробітництво. Ситуація поліпшилася завдяки вжитим у 1996 році заходам, зокрема, висуненню Президентом України ініціативи щодо здійснення активної політики злагоди, а також у результаті зустрічі президентів двох країн у Лісабоні під час самміту ОБСЄ. Проте Румунія досі судиться з Україною за акваторію біля о.Зміїний, активно виступає проти будівництва Україною конкурентного для неї глибоководного каналу «Дунай-Чорне море».

Отже, важливість цієї теми полягає в тому, що до сфери міжнародних відносин відносяться воєнно-політичні, економічні, екологічні, гуманітарні та інші проблеми світового співтовариства. Міжнародні відносини можуть розглядатися як на глобальному, регіональному так й локальному рівнях. Відтак, в залежності від політичних цілей, інтересів, характеру зовнішньої політики суб’єктів міжнародного життя міжнародні відносини можуть бути стабільними або нестабільними, відносинами суперництва й ворожнечі, або довіри та співробітництва.

Процес становлення й розвитку міжнародних організацій характеризується докорінними змінами у співвідношенні політичних сил на міжнародній арені. Вони визначають напрями глобального політичного процесу кінця ХХ століття. Світове співтовариство вступає на шлях формування нових міжнародних форм співробітництва. І це цілком закономірно, оскільки людство має вирішувати важливі проблеми, пов’язані з виживанням і подальшим співіснуванням. Тому й зовнішньополітична діяльність України спрямована на розширення участі в міжнародних організацій. Заглиблюючись у сферу інтеграційних процесів, Україна бере безпосередню участь у формуванні нового світового порядку.


6863413063200746.html
6863443583057386.html
    PR.RU™